Алла ПРИХОДЬКО

Дякувати Боговi, погода була теплою, а Днiпро, через який ми мали пройти на правий берег, спокiйний. Це було першою запорукою того, що зустрiч iз паном Скiфом вiдбудеться. На катерi ми йдемо в напрямку древнього села Трахтемирiв, де в стародавнiй хатинi, у природних жорстких умовах мешкае колишнiй киянин, викоханий у вишуканiй столичнiй цивiлiзацii. Скiф - це не мiф, а жива легенда
Пiдiйшовши до крутого берега Днiпра, пiднiмаемося вузькою, ледь помiтною стежкою. Раптом вона зникае, i нашi спроби знайти хатину Скiфа почали здаватися марними. Блукали в хащах, поки не вийшли на протоптану дорiжку.
Про ознаки людського помешкання на безлюдному березi Днiпра ми дiзналися з гавкоту собак. Назустрiч бiгли два симпатичних пси: доберман Джой та боксер Дiнарiя. Обнюхавши нас, вони "перекрили" шлях i тримали непроханих гостей на стежцi до тих пiр, доки на нiй не з'явився господар.
Зовнi це був незвичайний чоловiк з довгим сивим волоссям, що спадало на плечi. Вiн мав такi ж сивi вуса. Блакитнi очi та пронизливий погляд свiдчили про таемничiсть. Одяг на ньому був кольору "хакi". На ногах - "стильнi" хромовi чоботи, а на поясi - нiж у шкiряному чохлi. Спостерiгаючи за ним, мимоволi фантазуеш, нiби ти потрапив у iнше столiття.
До хатини Скiфа ми йшли вiдомим Чумацьким шляхом. На веснi, як говорить мешканець цих красивих i дивних мiсць, по обидвi сторони шляху цвiте бузок. Рослиннiсть тут буяе. Але найбiльшим ворогом пiвострова е акацiя, яка з роками перетворюеться на чагарники. Ними заростае майже вся територiя.
Невелика оселя чоловiка знаходиться якраз на Чумацькому шляху, на пагорбi, поруч iз Днiпром. Поблизу старого (1886 року) помешкання лежать купи древнього камiння, глина, якi свiдчать про хiд ремонтних робiт. Нашi погляди розбiгалися в рiзнi боки подвiр'я, де стояла майстерно зроблена альтанка пiд соломою та безлiч старовинних предметiв. Зайшовши до оселi, ми ще раз переконалися, що в нiй проживае незвичайний господар.
Головним багатством будинку е простора лежанка, побудована з великого камiння. Як розповiв нам Скiф, колись у 12 столiттi, вона належала трахтемирiвському знахарю. Ii розкопали та описали археологи, покинувши знайдене. Скiф перенiс камiння до своеi оселi i згiдно з археологiчними описами вiдтворив "лiжко" пращурiв.
У хатi на покутi - великий старовинний стiл. На грубому металевому ланцюжку звисае пiдсвiчник, що свiдчить про вiдсутнiсть свiтла в цiй оселi. Крiм цього, у хатинi багато цiкавих, оригiнальних речей, якi говорять про особливi смаки власника. Це обладунки скiфських та монголо-татарських воiнiв, картини вiдомих i давно забутих майстрiв, полицi з рiдкiсною лiтературою.
Я не хочу нiчого вiд цивiлiзованого свiту
За гостинно накритим столом наша бесiда була, здавалось, безкiнечною. Як виявилося, спiврозмовник добре знаеться на iсторii, вмiе захоплююче розповiдати про суперечливi iсторичнi моменти. Та й власне життя Олега Петрика, так звуть господаря, не менш цiкаве, хоча непросте. У ньому невiдомо чого бiльше: радiсних, величних чи трагiчних подiй.
За професiею вiн - актор. За радянських часiв працював у Молодiжному театрi. Був майстром декорацiй для кiно. Але талановитому амбiцiйному творцю театральну кар'еру зробити не судилося. Вiн розчарувався в людях i пiшов працювати в зоопарк до звiрiв. Не склалося в Олега Георгiйовича i сiмейне життя.
I ось, зустрiвши одну iз колишнiх дружин, заслужену акторку УРСР Раiсу Недашкiвську, Петрик погоджуеться допомогти iй зняти фiльм-кiнохронiку "Сон". Це був 1987 рiк. Фiльм, який, до речi, згодом отримав премiю, мав знiматися саме в Трахтемирiвських мiсцях.
Це були не простi для Олега часи. За плечима 40-рiчного анархiчно налаштованого актора залишилися тортури КДБ, психiатрична лiкарня, про що вiн i згадувати не хоче. До того ж, у нього були тяжко хворi легенi, i вiн мрiяв розпрощатися з мiстом. А тут такий привiд.
- Я пам'ятаю, як ми йшли до Трахтемирова, мальовничого краю, де тодi знiмали кiно. I саме у цих мiсцях у мене за плечима з'явився якийсь образ, що гладив мене по головi. У цю мить я вiдчув справжне щастя, достатнiсть навколишнього оточення. Я зрозумiв, що маю залишитися тут назавжди.
Так картина "Сон", що стала останньою в його життi акторською роботою, допомогла назавжди залишити цивiлiзований свiт. Олег Петрик, побачивши занедбану хатину, що колись належала родинi Красюкiв, поселяеться у нiй. Ремонтуе покрiвлю, через яку до цього проросла акацiя, "обживае" оселю. Першi роки, як i кiлька мешканцiв Трахтемирова (нинi в цьому селi налiчуеться 14 будинкiв, до яких час вiд часу приiжджають господарi), обробляе город, тримае курей, займаеться iншою селянською працею.
Харчуеться, як кажуть, чим Бог пошле. Намагаеться вживати кориснi продукти. А ось, для прикладу, картоплю, яку нинi вже не вирощуе, вважае не потрiбним для людини харчем. Споживае м'ясо, бо iнодi ходить на полювання, до якого ставиться розумно i виважено. Основним продуктом для Скiфа е риба, яку вiн ловить власноруч. Вона на цьому пiвостровi е основною твердою "валютою". Iнодi рибу Скiф продае або мiняе на iншi продукти.
Таким розмiреним життям у гармонii з природою чоловiк живе протягом 17 рокiв. Вiн намагаеться якомога менше впускати до своеi оселi цивiлiзацiю. З урбанiзованих речей мае тренажер, велосипед i мобiльний телефон. Проте Скiф нiкуди не телефонуе. Каже, що телефон для того, аби iншi в разi потреби могли до нього додзвонитися.
Цi краевиди, якi Олег Георгiйович вважае зцiлюючими, - унiкальнi. Вiн переконався на власному досвiдi. Тяжкi хвороби, якi Скiф лiкуе травами, повiтрям i перебуванням у тих мiсцях, де, за його словами, збираеться лiкувальна енергетика, вiдступили. Тепер чоловiкове обiйстя е притулком для багатьох хворих, якi приiжджають сюди лiкуватися, паломникiв, котрi прибувають iз рiзних краiн свiту. Хатину Олега Петрика побачила велика кiлькiсть туристiв, визначних людей i тих, хто просто закоханий в iсторiю чи природу.
Нинi у Скiфа проживае Костянтин - син вiдомого киiвського гiтариста Осинського. Юнак рано залишився без матерi. Закiнчив лише 9 класiв. Вважае, що й тi шкiльнi роки пройшли марно. Ще 6-лiтнiм хлопчиком вiн приiжджав до Скiфа у гостi. А три роки тому вирiшив тут залишитися.
- Костя, - каже господар, - завзятий помiчник. У нього вправнi руки майстра. Вiн водночас мае талант до музики. Грае, як i його батько.
До речi, коли ми ступили на подвiр'я, юнак зустрiв нас грою на гiтарi. А коли покидали дворище, почули дивнi звуки богатирськоi труби. Так попрощався з нами Костянтин.
Тут люди жили, як птахи небеснi
Сумна iсторiя села Трахтемирова, частина якого пiсля будiвництва Канiвськоi гiдроелектростанцii пiшла пiд глибокi води Днiпра. Люди змушенi тодi були виiхати на новi мiсця. За ними йшла цивiлiзацiя, аж поки не зникла геть. На щастя, бiльшiсть територii все-таки вцiлiла.
Взимку тут "димують" тiльки три хатинки, в тому числi сусiдок Скiфа - баби Ольги та баби Марii. Найпоширенiша назва села Красюки зникла разом iз покiйним дiдом Iваном, який вiддав душу Боговi минулого лiта. Кажуть, щедрий i гостинний був чоловiк. Тепер його хата пустуе, а на дверях видряпано: "Не лiзьте, будьте людьми". Хатина дiда Iвана, яку ми також вiдвiдали, одиноко стоiть над Днiпром. Колись у цьому дворищi не згасало полум'я, на якому варилася юшка. Нею дiд Iван пригощав усiх, хто йшов по водi повз його хату.
Тепер прах останнього з Красюкiв покоiться на сiльському кладовищi, якому кiлька столiть. На ньому багато поховань козацькоi доби. Свiдченнями е кам'янi брили iз зображеннями хреста та скiфськоi символiки. Для прикладу, одна з них датована 1736 роком.
На древньому кладовищi спочивають i воiни, котрi в роки Великоi Вiтчизняноi вiйни загинули при форсуваннi Днiпра. Хоча тисячi iх були закопанi в трахтемирiвському яру. Одним словом, тут що не крок, то святиня.
Водночас дiстали сюди й руки "нового" украiнця. Поблизу Братськоi могили, яку не так давно вiдремонтували переяславськi учнi, стоiть розкiшний дачний маеток, який ретельно охороняеться. А недалеко вiд нього лежать гори розбiрних "фiнських" будиночкiв.
- Свого часу, - каже Олег Георгiйович, - привезли сюди близько 25 комплектiв таких будинкiв, кожний iз них вартiстю 25-40 тисяч доларiв. Поставили тiльки два будинки. Решту розтягли.
Грубi втручання таких "новоукраiнцiв" у природу, плюндрування ними iсторii е болючою темою для Олега Петрика. Адже така святиня, як Трахтемирiв, котра е перлиною Зарубинецькоi культури, мае бути не мiсцем для розваг, а iсторичною пам'яткою козацькоi слави. Вона повинна охоронятися державою. Нинi, як вважае Скiф, прийшов час зробити пам'ятний знак на честь визначних подiй, що вiдбувалися тут. У професiйного режисера е навiть низка iдей щодо цього. Скiф свято вiрить у те, що вiдродження Трахтемирова вiдбудеться.
- Це мiсце, - каже вiн, - звiдки пiшла Киiвська Русь, не мае аналогiв у свiтi. Тут нiколи не було багатих будинкiв. Тут люди жили, як птахи небеснi. I тому ця свята земля хижакiв довго не терпить.