Ольга МАНЬКО

22 травня невелике мiстечко Канiв уже вкотре приймало багатьох гостей. Адже саме тут цього дня 1861 року був перезахоронений на Чернечiй горi великий Шевченко, тiло якого було перевезено з Санкт-Петербурга. Попри всi заборони народу на будь-якi зiбрання в той час, вулицi мiста були переповненi. Численнi процесii йшли до однiеi з Днiпровських гiр, i кожен подумки проводжав у останню путь талановитого поета. Люди чекали зранку весь день, а дехто навiть залишився ночувати. Це було щось набагато бiльше за перепоховання. Це здiйснювався його Заповiт. Ще тодi влада вважала, що у Каневi пануе вiльний дух, i вона не помилялась. Кожного дня жителi мiста збиралися бiля Тарасовоi могили i говорили про волю, свободу, мрiяли про незалежнiсть, про едину державу. Люди складали легенди, говорили, що Шевченко ще живий i згодом повернеться. I вони мали рацiю: вiн був iз ними кожного вечора.
Практично нiчого не змiнилося вiдтодi, окрiм того, що збираються вони тепер щороку 22 травня. Збираються вiльно у своiй державi, не ховаючись i не боячись. Бориспiльська молодь (УНМ - молодiжний осередок Украiнськоi народноi партii) теж вирiшила вшанувати пам'ять поета, i ii, як усiх, радо привiтали хвилi Днiпра, зеленi кручi та господарi цiеi землi. Природа в Каневi вражае, не дивно, що ii так любив Шевченко.
Цього року до Тарасовоi гори вшанувати пам'ять поета приiхав Вiктор Андрiйович Ющенко та члени Кабiнету Мiнiстрiв. Президент у своему виступi наголосив, що важко пiднiмати краiну з небуття, тому всi повиннi чесно трудитися на своiй землi, щоб зробити Украiну такою, про яку мрiяв великий Тарас. Це праця не тiльки фiзична, а й духовна. Ми виборюемо правду, щоб з упевненiстю сказати, що ми - украiнцi. Вiктор Андрiйович переконаний у тому, що духовне благословення потрiбно нацii, бо вiра даватиме силу, а також тому, що народ повинен бути единим. Президент запросив присутнiх вшанувати пам'ять поета, на долю якого випало багато випробувань. Вiктор Андрiйович вiдзначив, що, незважаючи на те, що у нас зараз незалежна держава та нацiя, ми все одно звертаемося до Шевченка. I це правда, бо голови схиляемо до цього часу, та й iз еднiстю пiсля останнiх подiй у краiнi проблематично. Внутрiшнi негаразди помiтно послаблюють державу, i об'еднання проходить якось по територiях. Та все ж сюди приiхало дiйсно дуже багато людей, починаючи з полiтикiв, журналiстiв, письменникiв, артистiв i закiнчуючи простими людьми. I всiх iх еднало одне - слова, вiршi Тараса Шевченка, його iдеi, вiра. Вiн зробив неоцiненний внесок не тiльки в лiтературу, а й у культуру, в суспiльне життя народу, i, певною мiрою, у його свiдомiсть. Незважаючи на критикiв та iнтерпретаторiв його творчостi, на дослiдникiв його життя, на тих, хто називае його вурдалакою, нiхто не залишив поза увагою слова Кобзаря, а хтось навiть знайшов щось свое, рiдне, болюче. А це значить: життя пройшло не марно. Вiчна пам'ять будителю украiнськоi свiдомостi!