Iнформацiю
надано газетою "ВIСТI"
 |
 |
 |
Тарас КОРНIЮК
У селi Горобiiвка, що на Бориспiльщинi, живе Тетяна Пилипiвна Михальчук,
яка у 1947 роцi разом зi своею родиною була репресована. Уявiть собi,
тодi панi Тетянi було всього лише 12 рокiв! Що ж у такому юному вiцi
могла зробити дiвчинка антирадянського?! Звернемося до архiвноi довiдки,
виданоi 18 грудня 1991 року iнспектором вiддiлу УВС Рiвненськоi областi:
"21 жовтня 1947 року з села Голуби бувшого Вербського, нинi Дубнiвського, району Рiвненськоi областi була виселена сiм'я вбитих учасникiв ОУН у складi: Михальчук Олександри Кирилiвни, 1893 року народження, 3-х дочок - Михальчук Галини Пилипiвни, 1930 року народження, Михальчук Евгенii Пилипiвни, 1932 року народження, Михальчук Тетяни Пилипiвни, 1935 року народження, якi згiдно рiшення особливоi наради при МДБ СРСР вiд 24 лютого 1948 року визначенi на спецiальне поселення в бувшу Молотовську, нинi Пермську, область iз конфiскацiею iхнього майна.
В матерiалах архiвноi справи немае документiв вiдносно майнового стану сiм'i Михальчук О.К. i конфiскацii майна пiд час iх виселення.
16 лютого 1948 року Михальчук Г.П. втекла з мiсця спецiального поселення додому, де була затримана й арештована 28 квiтня 1949 року, а 12 серпня 1949 року вона була засуджена рiшенням особливоi наради при МВС СРСР по ст.7-78 ч. 3 КК УРСР до позбавлення волi у виправно-трудовому таборi строком на три роки з обов'язковим поверненням пiсля вiдбуття покарання до мiсця спецпоселення.
Згiдно Указу Президii Верховноi Ради СРСР вiд 28 березня 1958 року з мiсця спецiального поселення звiльнились - 26 червня 1958 року Михальчук Тетяна Пилипiвна, а 20 жовтня цього ж року - Михальчук Евгенiя Пилипiвна...
У вiдповiдностi зi ст.3 Закону УРСР "Про реабiлiтацiю жертв полiтичних репресiй на Украiнi" вiд 17 квiтня 1991 року Михальчук Олександра Кирилiвна, Михальчук Галина Пилипiвна, Михальчук Тетяна Пилипiвна i Михальчук Евгенiя Пилипiвна являються реабiлiтованими"
: Тодi, в серединi 40-х рокiв, родина Михальчукiв у селi Голуби жила заможно. Був у них i свiй тiк, i ставочок iз пасiкою, чимало землi. Працювали важко, але й мали вiдповiдно до своеi працi (згодом таких людей радянськi бiльшовики будуть називати куркулями). Та й сiм'я була чималою: батько Пилип, мати Олександра, сини Петро та Iван i три дочки - Галина, Евгенiя й Тетяна. Однак щасливе життя родини зруйнувала вiйна. Батько iз синами пiшли воювати за вiльну Украiну в загони УПА, переховувались у лiсi.
- Вони не хотiли воювати, а мрiяли про вiльну Украiну. Вони хотiли жити, - розповiдае Тетяна Пилипiвна. - Ми ранiше мали все у господарствi, жили заможно. Однак батько з братами пiшли воювати проти "советiв". До нас часто навiдувались бiльшовики, i один iз них симпатизував сестрi Галинi. Вiн натякав моiй мамi, щоб ми продали худобу та майно, тому що не мiг говорити вiдверто, що все у нас заберуть. А мама вiдповiдала, що як же вона усе продасть, коли у неi е дiти, якi залишились без батька та братiв.
Батька Тетяни Пилипiвни та меншого брата Петра бiльшовики вбили в одному з боiв у лiсi поблизу iхнього села. Однак тiла борцiв за волю Украiни родинi не вiддавали.
- Моя мама вночi разом iз кiлькома жiнками таемно викрали тiла рiдних i поховали iх, - згадуе Тетяна Пилипiвна.- Ходили чутки, що того, хто забере тiло вбитого ворога народу, теж чекае смерть. Брата Iвана бiльшовики спiймали i дуже над ним знущалися, мучили, як Iсуса Христа. Вiн кричав так, що його чув увесь куток села. Потiм його вiдвезли до лiкарнi, куди навiдалась сестра Галина. Вона розповiла, що в нього була пробита спина. Брат помер через рiк пiсля батька та брата Петра. Тiло Iвана нам вiддали.
Вiдразу пiсля цих трагiчних подiй до оселi Олександри Кирилiвни прийшли "совети" i сказали, щоб мама збирала речi на вiд'iзд. То був складний час. Той, хто ранiше передбачив ситуацiю, виiхав за кордон (як один iз дядькiв Тетяни Пилипiвни, який зараз мешкае у Францii). На родину Михальчукiв, як на родину ворогiв народу (тiльки для мене залишаеться питання, якого народу?), чекав потяг до далекоi холодноi Пермськоi областi.
- Мама взяла з собою лише те, що змогла понести в руках. Ми не уявляли, що чекало нас попереду, не знали, що бiльше нiколи не повернемось на свою землю, - зi сльозами на очах говорить Тетяна Пилипiвна. - Наше майно пiсля того, як ми поiхали до Росii, бiльшовики вивозили два днi, а нам дали розписку, щоб ми нiколи бiльше не повертались до рiдного села. Однак старша сестра Галина втекла з мiсця спецiального поселення, за що отримала 3 роки позбавлення волi у виправно-трудовому таборi. За що? Невже вона когось убила чи щось украла? Вона лише прагнула жити на Украiнi.
Щоб нiхто бiльше не втiк, нас вiдправили до Якутii, де я працювала на шахтi, возила тачки з вугiллям. Працювала також i на фабрицi, де мили золото, руду пiдгрiбала i на компресорах робила. Було дуже холодно, вiдморозила собi кiнцiвки. Жили ми в бараках, по кiлька сiмей разом. Чiтко пам'ятаю: Якутська РСР, мiсто Алдан, рудник Лебединий, селище Верхнiй Сталiнськ, шахта 24. Коли ешелоном туди iхали, то люди спiвали тужливоi пiснi:
Алдан, Алдан - далекий край, а ми його не знаем;
В Алдан поiдем, назад приiдем, на волi загуляем
Майно родини Михальчукiв зробили народною власнiстю i пiсля колективiзацii утворили в селi Голуби колгосп. Як уже зазначено в архiвнiй довiдцi, "немае документiв вiдносно майнового стану сiм'i Михальчук О.К. i конфiскацii майна пiд час iх виселення". Безумовно, кому треба було складати якiсь там документи про всенародне добро? Однак уже в iншому рiшеннi комiсii з питань поновлення прав реабiлiтованих вiд 1992 року зазначаеться, що за всi майновi збитки родинi Михальчукiв необхiдно виплатити 7 тисяч карбованцiв. Думаю, не варто нагадувати, якою "мiцною" була наша валюта на початку незалежностi, i що на таку суму можна було придбати.
Не бачила Тетяна Пилипiвна у своему життi нi юностi, нi молодостi. Коли ii звiльнили з Якутii, то вона переiхали до Сибiру, а звiдти - до Семипалатинська, що у Казахстанi, де зараз живе сестра Евгенiя. Там багато репресованих нiмцiв, чеченцiв, тих же росiян, украiнцiв. Тут Тетяна Пилипiвна познайомилась зi своiм чоловiком Олексiем, у якого доля теж склалася важко: вiн вирiс у дитячому будинку.
- Мамi лiкарi так i сказали: якщо вона хоче жити, то мусить змiнити клiмат. У мого чоловiка сестра жила в Борисполi, то ми з мамою i приiхали сюди, до Горобiiвки, у 1966 роцi. Я спочатку працювала дояркою, а Олексiй пiшов до колгоспу. Важко було, називали бандерiвкою, ображали. Який же я ворог народу? Що ж я кому поганого зробила? Однак уже пiсля того, як Украiна стала незалежною, то я вже голову трохи пiдняла, бо клеймо ворога народу було зняте. Усе життя важко працювала, зазнала репресiй, однак наша незалежна держава до пенсii додала менi лише чотири гривнi.
Панi Тетянi було заборонено повертатись до свого села за часiв Радянського Союзу. Востанне вона там була, коли ii посадили в потяг i повезли на чужу землю. А скiльки таких "мiгрантiв" не за власноi волi? Iх були мiльйони! То чи не настав час повернутися до них лицем, адже цi люди зазнали величезних катувань, нелюдських випробувань. Чому за поламаннi долi таких людей, як Тетяна Пилипiвна, нiхто не понiс i не понесе кари? Чому зараз компартiя не мае в собi смiливостi вибачитись перед цими людьми за те, що саме бiльшовики розпоряджалися iхнiми долями, змушували проходити через нелюдськi страждання? Про якого ворога народу може йти мова, коли репресованiй Тетянi Пилипiвнi було лише 12 рокiв? На жаль, за дiяльнiсть та полiтику бiльшовицького режиму не хочуть вiдповiдати перед судом сучаснi лiдери комунiстичноi партii. Якби iх засудити хоча б на три роки виправних робiт, як це зробили з Галиною Михальчук. Скажете, що це буде несправедливо? Навпаки, це був би логiчний крок, адже система, якiй вони поклоняються i моляться, ламала хребет украiнськiй нацii, вбивала та репресувала безневинних людей. Чому малi дiти були репресованi i вiдповiдали за дiяння своiх батькiв, хоча не робили нiчого антирадянського, а лiдери компартii не можуть вiдповiдати за дiяльнiсть попередникiв? Тодi страждали невиннi люди. Хто буде зараз вiдповiдати за iхнi долi? Я впевнений, що нiхто. На жаль, сама держава не може або не бажае з'ясувати цi iсторичнi питання. Тому i до сьогоднiшнього дня люди, якi вiддали свое життя та зруйнували власну долю за Украiну, стають непотрiбними.
"21 жовтня 1947 року з села Голуби бувшого Вербського, нинi Дубнiвського, району Рiвненськоi областi була виселена сiм'я вбитих учасникiв ОУН у складi: Михальчук Олександри Кирилiвни, 1893 року народження, 3-х дочок - Михальчук Галини Пилипiвни, 1930 року народження, Михальчук Евгенii Пилипiвни, 1932 року народження, Михальчук Тетяни Пилипiвни, 1935 року народження, якi згiдно рiшення особливоi наради при МДБ СРСР вiд 24 лютого 1948 року визначенi на спецiальне поселення в бувшу Молотовську, нинi Пермську, область iз конфiскацiею iхнього майна.
В матерiалах архiвноi справи немае документiв вiдносно майнового стану сiм'i Михальчук О.К. i конфiскацii майна пiд час iх виселення.
16 лютого 1948 року Михальчук Г.П. втекла з мiсця спецiального поселення додому, де була затримана й арештована 28 квiтня 1949 року, а 12 серпня 1949 року вона була засуджена рiшенням особливоi наради при МВС СРСР по ст.7-78 ч. 3 КК УРСР до позбавлення волi у виправно-трудовому таборi строком на три роки з обов'язковим поверненням пiсля вiдбуття покарання до мiсця спецпоселення.
Згiдно Указу Президii Верховноi Ради СРСР вiд 28 березня 1958 року з мiсця спецiального поселення звiльнились - 26 червня 1958 року Михальчук Тетяна Пилипiвна, а 20 жовтня цього ж року - Михальчук Евгенiя Пилипiвна...
У вiдповiдностi зi ст.3 Закону УРСР "Про реабiлiтацiю жертв полiтичних репресiй на Украiнi" вiд 17 квiтня 1991 року Михальчук Олександра Кирилiвна, Михальчук Галина Пилипiвна, Михальчук Тетяна Пилипiвна i Михальчук Евгенiя Пилипiвна являються реабiлiтованими"
: Тодi, в серединi 40-х рокiв, родина Михальчукiв у селi Голуби жила заможно. Був у них i свiй тiк, i ставочок iз пасiкою, чимало землi. Працювали важко, але й мали вiдповiдно до своеi працi (згодом таких людей радянськi бiльшовики будуть називати куркулями). Та й сiм'я була чималою: батько Пилип, мати Олександра, сини Петро та Iван i три дочки - Галина, Евгенiя й Тетяна. Однак щасливе життя родини зруйнувала вiйна. Батько iз синами пiшли воювати за вiльну Украiну в загони УПА, переховувались у лiсi.
- Вони не хотiли воювати, а мрiяли про вiльну Украiну. Вони хотiли жити, - розповiдае Тетяна Пилипiвна. - Ми ранiше мали все у господарствi, жили заможно. Однак батько з братами пiшли воювати проти "советiв". До нас часто навiдувались бiльшовики, i один iз них симпатизував сестрi Галинi. Вiн натякав моiй мамi, щоб ми продали худобу та майно, тому що не мiг говорити вiдверто, що все у нас заберуть. А мама вiдповiдала, що як же вона усе продасть, коли у неi е дiти, якi залишились без батька та братiв.
Батька Тетяни Пилипiвни та меншого брата Петра бiльшовики вбили в одному з боiв у лiсi поблизу iхнього села. Однак тiла борцiв за волю Украiни родинi не вiддавали.
- Моя мама вночi разом iз кiлькома жiнками таемно викрали тiла рiдних i поховали iх, - згадуе Тетяна Пилипiвна.- Ходили чутки, що того, хто забере тiло вбитого ворога народу, теж чекае смерть. Брата Iвана бiльшовики спiймали i дуже над ним знущалися, мучили, як Iсуса Христа. Вiн кричав так, що його чув увесь куток села. Потiм його вiдвезли до лiкарнi, куди навiдалась сестра Галина. Вона розповiла, що в нього була пробита спина. Брат помер через рiк пiсля батька та брата Петра. Тiло Iвана нам вiддали.
Вiдразу пiсля цих трагiчних подiй до оселi Олександри Кирилiвни прийшли "совети" i сказали, щоб мама збирала речi на вiд'iзд. То був складний час. Той, хто ранiше передбачив ситуацiю, виiхав за кордон (як один iз дядькiв Тетяни Пилипiвни, який зараз мешкае у Францii). На родину Михальчукiв, як на родину ворогiв народу (тiльки для мене залишаеться питання, якого народу?), чекав потяг до далекоi холодноi Пермськоi областi.
- Мама взяла з собою лише те, що змогла понести в руках. Ми не уявляли, що чекало нас попереду, не знали, що бiльше нiколи не повернемось на свою землю, - зi сльозами на очах говорить Тетяна Пилипiвна. - Наше майно пiсля того, як ми поiхали до Росii, бiльшовики вивозили два днi, а нам дали розписку, щоб ми нiколи бiльше не повертались до рiдного села. Однак старша сестра Галина втекла з мiсця спецiального поселення, за що отримала 3 роки позбавлення волi у виправно-трудовому таборi. За що? Невже вона когось убила чи щось украла? Вона лише прагнула жити на Украiнi.
Щоб нiхто бiльше не втiк, нас вiдправили до Якутii, де я працювала на шахтi, возила тачки з вугiллям. Працювала також i на фабрицi, де мили золото, руду пiдгрiбала i на компресорах робила. Було дуже холодно, вiдморозила собi кiнцiвки. Жили ми в бараках, по кiлька сiмей разом. Чiтко пам'ятаю: Якутська РСР, мiсто Алдан, рудник Лебединий, селище Верхнiй Сталiнськ, шахта 24. Коли ешелоном туди iхали, то люди спiвали тужливоi пiснi:
Алдан, Алдан - далекий край, а ми його не знаем;
В Алдан поiдем, назад приiдем, на волi загуляем
Майно родини Михальчукiв зробили народною власнiстю i пiсля колективiзацii утворили в селi Голуби колгосп. Як уже зазначено в архiвнiй довiдцi, "немае документiв вiдносно майнового стану сiм'i Михальчук О.К. i конфiскацii майна пiд час iх виселення". Безумовно, кому треба було складати якiсь там документи про всенародне добро? Однак уже в iншому рiшеннi комiсii з питань поновлення прав реабiлiтованих вiд 1992 року зазначаеться, що за всi майновi збитки родинi Михальчукiв необхiдно виплатити 7 тисяч карбованцiв. Думаю, не варто нагадувати, якою "мiцною" була наша валюта на початку незалежностi, i що на таку суму можна було придбати.
Не бачила Тетяна Пилипiвна у своему життi нi юностi, нi молодостi. Коли ii звiльнили з Якутii, то вона переiхали до Сибiру, а звiдти - до Семипалатинська, що у Казахстанi, де зараз живе сестра Евгенiя. Там багато репресованих нiмцiв, чеченцiв, тих же росiян, украiнцiв. Тут Тетяна Пилипiвна познайомилась зi своiм чоловiком Олексiем, у якого доля теж склалася важко: вiн вирiс у дитячому будинку.
- Мамi лiкарi так i сказали: якщо вона хоче жити, то мусить змiнити клiмат. У мого чоловiка сестра жила в Борисполi, то ми з мамою i приiхали сюди, до Горобiiвки, у 1966 роцi. Я спочатку працювала дояркою, а Олексiй пiшов до колгоспу. Важко було, називали бандерiвкою, ображали. Який же я ворог народу? Що ж я кому поганого зробила? Однак уже пiсля того, як Украiна стала незалежною, то я вже голову трохи пiдняла, бо клеймо ворога народу було зняте. Усе життя важко працювала, зазнала репресiй, однак наша незалежна держава до пенсii додала менi лише чотири гривнi.
Панi Тетянi було заборонено повертатись до свого села за часiв Радянського Союзу. Востанне вона там була, коли ii посадили в потяг i повезли на чужу землю. А скiльки таких "мiгрантiв" не за власноi волi? Iх були мiльйони! То чи не настав час повернутися до них лицем, адже цi люди зазнали величезних катувань, нелюдських випробувань. Чому за поламаннi долi таких людей, як Тетяна Пилипiвна, нiхто не понiс i не понесе кари? Чому зараз компартiя не мае в собi смiливостi вибачитись перед цими людьми за те, що саме бiльшовики розпоряджалися iхнiми долями, змушували проходити через нелюдськi страждання? Про якого ворога народу може йти мова, коли репресованiй Тетянi Пилипiвнi було лише 12 рокiв? На жаль, за дiяльнiсть та полiтику бiльшовицького режиму не хочуть вiдповiдати перед судом сучаснi лiдери комунiстичноi партii. Якби iх засудити хоча б на три роки виправних робiт, як це зробили з Галиною Михальчук. Скажете, що це буде несправедливо? Навпаки, це був би логiчний крок, адже система, якiй вони поклоняються i моляться, ламала хребет украiнськiй нацii, вбивала та репресувала безневинних людей. Чому малi дiти були репресованi i вiдповiдали за дiяння своiх батькiв, хоча не робили нiчого антирадянського, а лiдери компартii не можуть вiдповiдати за дiяльнiсть попередникiв? Тодi страждали невиннi люди. Хто буде зараз вiдповiдати за iхнi долi? Я впевнений, що нiхто. На жаль, сама держава не може або не бажае з'ясувати цi iсторичнi питання. Тому i до сьогоднiшнього дня люди, якi вiддали свое життя та зруйнували власну долю за Украiну, стають непотрiбними.
