Iрина ГОЛУБ

Добре пам'ятаю першу зустрiч iз цiею людиною. Вiн сидiв на лавi в мiському парку поряд зi своею знайомою. Навколо лунала музика, гомонiли люди, неподалiк вабила ароматом похiдна кухня iз солдатською кашею. Бориспiль святкував День Перемоги 1999 року.
Попросила дозволу сфотографувати для газети. Це був мiй перший репортаж зi свята 9 Травня. I вiн подарував менi знайомство iз ветераном Великоi Вiтчизняноi вiйни, мудрою людиною, цiкавим спiврозмовником, а до того ж ще й сусiдом - Леонiдом Васильовичем Фастовцем. Уже пiзнiше дiзналася, що Леонiд Васильович поет, лiтописець фронтових дорiг, знана й шанована в мiстi людина. Незважаючи на свiй вiк, пройдений життевий шлях, недуги, втрати, вiн завжди привiтний i життерадiсний. Зустрiч iз ним пiднiмае настрiй, запалюе в душi iскорку.
Але iнколи вiд зустрiчi до зустрiчi проходить тривалий час.
- Лiкувався у госпiталi, - неначе виправдовуеться Леонiд Васильович.
I лише в глибинi очей таiться бiль, що ховаеться за життерадiснiстю iнвалiда-фронтовика.
Ветеран поспiшае, адже лiта невблаганнi. Вiн невтомно записуе спогади тих буремних лiт, виливае душу у вiршованих рядках, заклопотаний пошуками меценатiв, якi б допомогли видати його твори. Уже побачили свiт збiрки "I вiчний спомин...", "З криницi пам'ятi".
Це потрiбно не Леонiду Васильовичу, це неоюхiдно нам i нашим нащадкам.
Пропонуемо увазi читачiв "Вiстей" рядки зi спогадiв Леонiда Фастовця, якi iснують поки що тiльки в рукописному варiантi.
"Моя життева одiссея"
"... 1 вересня 41-го. Початок навчального року. Я сiв за парту 10-го класу Угроiдськоi середньоi школи Краснопiльського району Сумськоi областi. Учнi сумнi, зажуренi. Батьки iхнi i старшi брати десь уже воюють. Нiмець уже недалеко вiд Сум. Нашi вiйська пiвденно-захiдного фронту, що героiчно утримували оборону Киева влiтку i до 20-х чисел вересня 41-го року, з кривавими боями вiдступили на Лiвобережну Украiну... Становище на всiх фронтах було критичним. Продовжувалась повсюдна евакуацiя в тил краiни людських резервiв, мирного населення, заводiв, худоби, технiки. Ворог систематично здiйснював нальоти авiацiею на мiста i села, на залiзничнi станцii, ешелони,... а також бомбардував колони мобiлiзованих вiйськкоматами резервiстiв - майбутне поповнення Червоноi Армii.
З Угроiд сотнi жителiв у першi днi вiйни були мобiлiзованi в армiю. Така мобiлiзацiя продовжувалась i в наступнi мiсяцi аж до окупацii Сумщини. З радгоспу вивезли збiжжя, технiку, погнали на схiд сотнi корiв, волiв, телят (десь у Воронезьку область). Керiвники радгоспу i цукрового заводу на вантажних авто, з сiм'ями, теж евакуювались у тил краiни. Сестрi Ользi, як зоотехнiку, для евакуацii сiм'i видiлили гарбу i двох кобил iз лошатами. Школа працювала до 10 вересня 41-го року. Ii директор Зiнаiда Олексiiвна, дружина головного агронома радгоспу Олiйника, зiбрала перед школою, в парку, усi класи i оголосила, що з 11 вересня припиняеться навчання, i щоб дiти вже не вiдвiдували школу, а були вдома.
Десь 13-14 вересня, повантаживши на гарбу все необхiдне для сiм'i (одяг, борошно, цукор, крупи, сало, печиво), посадивши зверху двох малих дiток - Вiталiя (5 рокiв) i Анатолiя (2,5 роки), маму i мене, сестра сiла i сама, i ми вирушили в далеку невiдому дорогу.
Шлях був нелегким i небезпечним. Вiтри, дощi, крутi спуски, коли гарбу без гальм так несло в яруги, що бiднi конi ледь встигали перебирати ногами. Добре, що прив'язана ззаду до гарби корова Трiльба трохи стримувала той бiг. Ми сидiли зверху i переживали, щоб, бува, не потрапити в якусь прiрву...
У полi пiд вiдкритим небом заночували. Змерзли. Менший синок Олi - Толик - не спав, плакав. Вранцi, як розвиднiлось, сестра змiряла йому температуру. Вона була високою - 41оС, дитина горiла вiд жару. Стали думати, що ж далi робити. Навколо поле, чужий невiдомий край. Втратити дитину чи вернутись додому? Я настояв на тому, щоб повернутися знову в Угроiди, в свою квартиру, а там - що вже буде. "Що людям, те i нам. Iншого виходу нема". На другий день, пiд вечiр, ми вже були в радгоспi. Прибiгли сусiди, однокласники. Були радi нашому поверненню. Як не як, а все ж буде "затишнiше" гуртом при насуваючiй ворожiй окупацii. Через два-три днi хлопчиковi полегшало. Тут, у радгоспi, був свiй фельдшер Ферсант Кiндратович, вiн допомiг лiками, порадами.
Восени 1941 р. сiмнадцятирiчним юнаком я пiшов iз вiдступаючими радянськими вiйськами на Воронеж, а потiм - на Сталiнград... З кiнця 1941 р. i по серпень 1942 р. разом з iншими пiдлiтками працював на Сталiнградському тракторному заводi, який випускав славнозвiснi танки "Т-34".
У груднi 1942 р. був призваний до армii, а з березня 1943 р. уже воював на Курськiй дузi у складi Воронезького та Степового фронтiв, неподалiк Белгорода (тодiшня Курщина). На ту пору менi було вiсiмнадцять.
Пiд час наступу 17 вересня 1944 року в Трансiльванських Альпах мене тяжко поранило в лiву ногу багатьма осколками бомби, перебило кiстки, i я три мiсяцi пролежав у гiпсi в румунськiй лiкарнi, не пiднiмаючись iз лiкарняного лiжка. Це було мое друге поранення, але вже тяжке. Перше, легше, я отримав за Харковом у лiву руку вiд осколка снаряду. Моi рентгенiвськi знiмки свiдчать про наявнiсть бiльше двох десяткiв осколкiв рiзного розмiру у нозi, а один навiть засiв у руцi. Так i мучуся з ними ось уже 60 рокiв. Хiрурги заборонили мене оперувати."
Перемогу Леонiд Васильович зустрiв у мiстi Годонiн поблизу Братислави. Але вiйна для нього закiнчилася бiля Хiнгану 2 вересня 1945 року, коли капiтулювала Японiя. Демобiлiзувався аж у лютому 1948 року. Пiсля вiйни працював, закiнчив 10 клас вечiрньоi школи, два роки вчився i став випускником Киiвськоi стацiонарноi юридичноi школи. Пiсля випуску спочатку був направлений помiчником прокурора до Смiлянського району на Черкащинi, потiм мiсцем роботи i постiйного проживання стала Киiвщина. Приiхавши у травнi 1953 року до Борисполя i зайнявши посаду прокурора Бориспiльського району, прикипiв душею до нашого мiста, пустив корiння.
7 вересня 2004 року Леонiду Васильовичу виповнилося 80 рокiв. А нещодавно, з нагоди 13-i рiчницi Незалежностi Украiни, ветерана працi та Великоi Вiтчизняноi вiйни Леонiда Васильовича Фастовця нагороджено вiдзнакою "Почесний громадянин мiста".
"Вiстi" щиро вiтають нашого славного земляка i з визначним ювiлеем, i з високою нагородою. Нехай Господь даруе Вам ще багато довгих i щасливих лiт!